Лис без дороги
Розділ 1. Нове життя Мене звати Чхве Енджун. Мені двадцять два роки, я студент юридичного факультету й уже другий рік навчаюся в Америці. Зовні моє життя здається майже ідеальним. Я народився в дуже заможній родині, а мій дідусь керує величезною міжнародною компанією. Проте за дорогими костюмами, престижною освітою й великими статками ховається самотність. Я переїхав до Америки, коли мені було дев'ятнадцять, одразу після закінчення школи. Тоді дідусь сказав лише одну фразу: — Так буде краще. Він не пояснив, для кого саме буде краще. Для мене чи для нього. Я не сперечався. Просто зібрав речі й поїхав, залишивши в Кореї все своє життя. Найважче було попрощатися з друзями. Ми були разом із дитинства, і всі належали до класу Бет. Чхве Субін — бета-вовк. Незважаючи на свою другу природу, він був напрочуд спокійним і добрим. Замість сили завжди обирав розмову. Через це мало хто вірив, що він хижак. Бомгю — бета-ведмідь. Суцільна катастрофа. Він ніколи не міг усидіти на місці й постійно втягував усіх у якісь пригоди. Якщо поруч був Бомгю, можна було не сумніватися — спокійного дня не буде. Кан Техьон — бета-кіт. Розумний, холоднокровний і дуже впертий. Він завжди мислив на кілька кроків уперед, а його сарказм іноді був небезпечнішим за кігті. І, звісно, Хюнін Кай — бета-лабрадор. Напевно, найдобріша людина, яку я коли-небудь зустрічав. Він умів підтримати навіть тоді, коли сам почувався погано, і завжди знаходив причину посміхнутися. Я сумував за ними. В Америці мені теж пощастило знайти друга. Його звали Джіхен. Він також був бетою й, як і я, приїхав із Кореї. Ми швидко знайшли спільну мову, тому майже весь вільний час проводили разом. Літні канікули тягнулися нескінченно довго. Спочатку я насолоджувався відпочинком, але згодом мені стало нудно. Здавалося, я вже встиг обійти все місто. Саме тоді Джіхен запропонував авантюру. — Давай зареєструємося на сайті знайомств. Я лише фиркнув. — Навіщо? — Бо ти вже всім набрид відмовляти. Може, хоч там знайдеш когось цікавого. Того вечора ми трохи випили. Занадто трохи... Під сміх, жарти й алкоголь я почав бездумно переглядати анкети й натискати кнопку «Подобається», майже не дивлячись. Наступного ранку я прокинувся з важкою головою. Узяв телефон. І мало не впустив його на підлогу. Виявилося, що вночі я поставив лайк... Альфі. Не просто Альфі. Хижаку. Пантері. — Боже... Що я наробив?.. Його звали Мінхо. Судячи з анкети, він працював фотографом, але водночас навчався на лікаря. Його родина володіла мережею престижних лікарень, а у вільний час він захоплювався автоспортом і часто проводив дні на гоночному треку. Його профіль виглядав надто ідеальним. І найгірше було те, що під моїм випадковим лайком уже світилася позначка: «Взаємна симпатія». — Та ви знущаєтеся...