← Назад к обзору

Микола та Емоції

Привиди минулого та старі кадри

Дощ у Скелівці не вщухав, перетворюючи вулиці на дзеркальні лабіринти, де відбивалися вогні нічних ліхтарів. Микола сидів у своїй машині, припаркованій неподалік від будинку Бейби. Він не був «звіром», як багато хто міг подумати, дивлячись на його холодну маску. Його грубість часто була лише захисною реакцією на світ, який вимагав від нього занадто багато емоцій, яких він просто не мав у надлишку. Він розблокував телефон і ще раз перечитав повідомлення від Соні.

Соня не була його контролером. Вона була другом — тією самою людиною, яка витягувала його з депресивних ям, коли він замикався в собі. Її турбота іноді здавалася надмірною, але вона йшла від щирого серця, а не від бажання володіти ним. Микола зітхнув, відкинувши голову на підголівник. Його дратувало, що Бейба сприйняла Соню як загрозу, хоча він і сам був винен, що не зміг нормально пояснити їхній зв'язок.

Наступного дня компанія знову зібралася разом. Це було дивне перемир’я. Вони сиділи у Соні вдома — затишна квартира, пахне лавандою та свіжою кавою. Іван, як завжди, намагався розрядити атмосферу, обіймаючи всіх підряд і розсипаючи компліменти. Бейба трималася осторонь, гортаючи стару фотокнигу, яку знайшла на полиці під журнальним столиком.

— Слухай, Миколо, а пам'ятаєш Христину? — раптом запитав Іван, закидаючи в рот жменю горішків.

Микола ледь помітно посміхнувся — рідкісне явище.

— Таку забудеш. Вона була єдиною, хто міг переспорити мене в питаннях філософії Ніцше і при цьому не розплакатися.

Бейба на мить застигла, її пальці завмерли на сторінці альбому. Вона випадково натрапила на фотографію, що випала з-під палітурки. На знімку був Микола — молодший, з якимось особливим блиском у погляді, — а поруч із ним стояла ефектна дівчина з рудим волоссям. Вони сміялися, і Микола тримав її за талію так невимушено, як ніколи не тримав Бейбу.

— Це Христина? — тихо запитала Бейба, показуючи фото.

Іван глянув на знімок і його обличчя на мить споважніло.

— О, так. Моя колишня. Ми з нею розійшлися досить паршиво, але Микола... вони з нею завжди були на одній хвилі. Навіть після нашого розриву він продовжував з нею спілкуватися. Я спочатку ревнував, а потім зрозумів: вони просто два саркастичні чоботи — пара.

Микола кивнув, не помічаючи, як стиснулися губи Бейби.

— Христина — крута дівчина. Вона зараз у Львові, здається. Вона розуміла мої жарти без пояснень. Це рідкість.

Бейба відчула, як всередині підіймається холодна хвиля. Не через ревнощі до колишньої Івана, а через те, що Микола міг бути іншим. Теплим. Відкритим. Але не з нею.

Соня, відчувши напругу, вирішила перевести тему, але зробила це у свій фірмовий спосіб — трохи незграбно, але щиро.

— Ой, а пам’ятаєте, як ми з Іваном намагалися звести Миколу з Вишатицькою? — вона засміялася, підштовхуючи Івана ліктем.

Іван підхопив сміх:

— Точно! Вишатицька! Бейбо, ти б її бачила. Вона — інтелігенція в п’ятому поколінні, скрипалька, завжди така правильна, витончена. Ми з Сонею були впевнені, що вона — ідеальна «антидота» для Миколиного цинізму.

— Ви її шиперили? — Бейба підняла брову, намагаючись приховати роздратування під маскою сарказму.

— О так, — кивнула Соня, підливаючи Бейбі чаю. — Ми цілий план розробили. Запрошували їх обох на виставки, у театри. Нам здавалося, що Миколі потрібна саме така дівчина — спокійна, яка б врівноважувала його гнів. Це було ще до того, як з'явилася ти.

Микола пирхнув, пригадуючи ті часи.

— Вишатицька була занадто правильною. Вона дивилася на мене так, ніби я — експонат у музеї, який потребує реставрації. Я її поважаю, вона чудова людина, але... — він на мить замовк і глянув на Бейбу. — Вона була нудною.

Бейба відчула легке полегшення, але осад залишився. Вона знову подивилася на фото Христини. У цій компанії було стільки «колишніх», «майже колишніх» і «друзів», що вона почувалася зайвим елементом у добре налагодженому механізмі.

— Знаєш, Бейбо, — м’яко сказав Іван, підходячи до неї й кладучи руку на плече. — Микола може здаватися холодним, але він просто не вміє говорити про те, що відчуває. Соня для нього — як сестра, яку він боїться образити. Христина — це частина минулого, де все було простіше. А Вишатицька... ну, це просто була наша з Сонею фантазія про «ідеального Миколу». Але він не ідеальний. І саме тому він з тобою.

Микола підвівся, підійшов до Бейби й забрав у неї фотографію. Він не розірвав її, не сховав, просто поклав назад в альбом.

— Христина була моїм відображенням, — сказав він, дивлячись Бейбі прямо в очі. — А ти... ти — це щось зовсім інше. Ти не намагаєшся мене «виправити», як Вишатицька, і не підтакуєш мені, як Христина. Ти просто бісиш мене своєю присутністю так само сильно, як і притягуєш.

Соня усміхнулася, дивлячись на них. Вона знала Миколу краще за всіх і розуміла, що ці слова для нього — еквівалент освідчення в коханні.

— Може, підемо прогуляємося? — запропонувала вона. — Дощ закінчився.

Вони вийшли на вулиці Скелівки, де повітря пахло свіжістю та мокрим асфальтом. Іван та Соня йшли попереду, про щось жваво сперечаючись і постійно штовхаючи одне одного. Микола та Бейба відстали.

— Ти все ще думаєш про те фото? — запитав Микола, не дивлячись на неї.

— Думаю про те, що у тебе було життя до мене, про яке я нічого не знаю, — чесно відповіла вона. — І про те, що твої друзі бачили тебе з зовсім іншими дівчатами.

Микола зупинився і розвернув її до себе. Його обличчя в світлі неонових вивісок виглядало менш суворим.

— Моє життя до тебе було низкою спроб знайти те, що я не міг назвати. Соня намагалася врятувати мене, Іван — розважити. Вишатицька була ілюзією порядку, а Христина — дзеркалом моєї власної порожнечі. Але ніхто з них не змушував мене відчувати себе живим. Навіть коли ми сваримося, Бейбо, я відчуваю, що я існую.

Бейба мовчала, дивлячись на нього. Вона зрозуміла, що Микола не звір і не маніпулятор. Він просто людина, яка заплуталася у власних стінах. А Соня... Соня не була ворогом. Вона була тією, хто тримав ці стіни, щоб вони не завалилися на нього занадто рано.

— Наступного разу, коли захочеш пожартувати про жертви на танцполі, — тихо промовила Бейба, — згадай, що я можу бути не тільки жертвою, а й тією, хто тебе звідти витягне.

Микола вперше за вечір щиро розсміявся.

— Домовилися, крипоняшко.

Вони наздогнали Івана та Соню біля старого мосту. Іван уже встиг десь роздобути бенгальські вогні й тепер розмахував ними, створюючи вогняні кола в темряві.

— Дивіться! — вигукнув він. — Життя прекрасне, навіть якщо ви всі — купа депресивних соціопатів!

Соня засміялася і притулилася до Івана. Вона поглянула на Миколу та Бейбу, які стояли поруч, і в її очах не було ревнощів. Тільки спокій людини, яка нарешті побачила, що її друг знайшов свій причал.

Тієї ночі Скелівка здавалася не такою похмурою. Тіні минулого — Христина з її вогняним волоссям, Вишатицька з її скрипкою — залишилися лише кадрами в старому альбомі. Попереду було щось нове: складне, гостре, але справжнє. Микола взяв Бейбу за руку. Його долоня була холодною, але хватка — міцною. І вперше за довгий час він не хотів зникати.