Микола та його бейба
Кришталь і залізо
Нічне повітря після задушливої квартири Соні здавалося рідким льодом. Микола йшов на пів кроку попереду, його плечі були напружені, а руки глибоко заховані в кишені пальта. Бейба дріботіла поруч, її масивні черевики гучно цокали по вологому асфальту. Між ними висіла та сама тиша, що буває перед грозою — густа, електризована, сповнена невисловлених слів.
Микола різко зупинився біля своєї машини, але не поспішав діставати ключі. Він розвернувся до неї, і світло вуличного ліхтаря підкреслило гострі вилиці та темні кола під очима. Його погляд знову став важким, але цього разу в ньому не було звичної зверхності. Скоріше — розгубленість мисливця, який сам потрапив у капкан.
— Чому ти пішла туди з ним? — запитав він, і його голос прозвучав неочікувано хрипко. — Ти знала, що я там буду. Ти знала, що він... інший.
Бейба витримала його погляд. Її чорне підведення очей трохи розмазалося від вечірньої вологи, що робило її схожою на сумну ляльку з фільму жахів.
— Я пішла з Іваном, бо він не змушує мене почуватися порожнім місцем, Миколо. Він просто був поруч. Без умов, без ігор у «холодно-гаряче». Ти ж зникаєш, а потім з’являєшся і чекаєш, що я буду стрибати від щастя.
— Я не вмію бути зручним, — відрізав він, і в його голосі знову прорізалися ті самі сталеві нотки, які зазвичай змушували людей відступати. — Ти знала, на що йшла. Я — не Іван. Я не буду гладити тебе по голові кожного разу, коли тобі сумно.
— Тоді навіщо ти зупинив нас там, у Соні? — вона зробила крок вперед, майже впритул до нього. — Навіщо ці слова про вибір? Якщо ти хочеш просто контролювати — знайди собі когось простішого. Соня б підійшла ідеально. Вона ж така м’яка, така... тактильна.
Микола стиснув щелепи так, що на обличчі заграли жовна. Згадка про Соню в такому контексті вдарила по його его. Він звик думати, що тримає все під контролем: і свою прихильність до старої подруги, і свою пристрасть до цієї дивної дівчини.
— Соня — це безпека, — нарешті вимовив він, дивлячись кудись поверх її голови. — З нею все зрозуміло. А з тобою... з тобою я постійно відчуваю, що стою на краю прірви. І мені це не подобається. Я ненавиджу втрачати контроль над собою.
— Але ти його вже втратив, — тихо зауважила Бейба. — Ти ревнуєш. Ти злишся. Ти боїшся, що я піду. Це і є твій страх, Миколо. Ти не боїшся мене, ти боїшся того, що я з тобою роблю.
Він мовчав. Його рука мимоволі сіпнулася, ніби він хотів схопити її за плечі, знову проявити силу, довести, хто тут головний. Але він лише міцніше стиснув кулаки. Спогад про те, як Іван захищав її, все ще пік десь під ребрами. Іван, який завжди був «слабким» у розумінні Миколи, виявився сильнішим у своїй щирості.
— Сідай у машину, — коротко кинув він.
— Куди ми їдемо?
— До мене. Нам треба закінчити це. Або почати заново.
Дорога тривала в мовчанні. Микола вів машину агресивно, різко перелаштовуючись між рядами, ніби намагався втекти від власних думок. Бейба дивилася у вікно на розмиті вогні нічного міста. Вона відчувала, що цей вечір стане точкою неповернення. Або вони зруйнують одне одного остаточно, або нарешті скинуть маски.
Коли вони увійшли до його квартири, атмосфера змінилася. Тут, у його просторі, де все було ідеально розставлено, де панував мінімалізм і холод, Бейба завжди почувалася чужорідним елементом. Вона кинула свою маленьку сумочку на диван і розвернулася до нього.
— Отже? Що ти вирішив?
Микола зняв пальто і кинув його на крісло. Він підійшов до бару, налив собі віскі, але не випив. Він стояв спиною до неї, і його постать здавалася масивною, майже загрозливою в напівтемряві вітальні.
— Я говорив із Сонею вчора, — почав він, не обертаючись. — Вона плакала. Вона казала, що я змінився. Що я став занадто жорстким навіть із нею. Вона відчуває, що я віддаляюся. І вона права.
Бейба завмерла. Вона чекала почути щось про їхні поцілунки чи таємні зустрічі, але Микола говорив про інше.
— Раніше мені було достатньо її тепла, — продовжував він, нарешті повернувшись. — Це було як теплий плед узимку. Але потім з’явилася ти. І цей плед перестав гріти. Ти — це багаття, Бейбо. Біля тебе можна зігрітися, а можна згоріти дотла. І я, як ідіот, вибрав другий варіант.
Він підійшов до неї повільно, хижо. Його холодність тепер була лише тонкою кригою над розпеченою лавою.
— Ти думаєш, Іван кращий за мене? — він зупинився за сантиметр від її обличчя. — Бо він ніжний? Бо він питає, як ти почуваєшся? Він ніколи не зрозуміє твою темряву так, як я. Він бачить у тобі «кріпоняшку», цікавий образ. А я бачу ту порожнечу всередині, яка збігається з моєю.
Бейба відчула, як по тілу пройшов дрож. Це було правдою. Іван був світлом, але вона не належала до світу світла.
— Ти аб’юзер, Миколо, — прошепотіла вона, дивлячись йому прямо в очі. — Ти маніпулюєш. Ти змушуєш мене сумніватися в собі.
— Так, — не став заперечувати він. — Я такий. І я не обіцяю, що завтра прокинуся іншим. Але я знаю одне: коли я бачу тебе з іншим, мені хочеться стерти цей світ у порох. Соня... вона була моїм якорем. Але ти — мій шторм. І я вибираю шторм.
Він простягнув руку і торкнувся її волосся. Його пальці були холодними, але дотик — напрочуд обережним. Це була та сама зміна, про яку він говорив. Він намагався стримувати свого внутрішнього звіра.
— Я сказав Соні, що ми більше не зможемо спілкуватися так, як раніше. Я не буду використовувати її як емоційну затичку, коли мені погано з тобою. Це чесно?
Бейба здивовано підняла брови. Це був величезний крок для людини, яка ніколи ні перед ким не звітувала.
— Це початок чесності, — відповіла вона. — Але що буде з Іваном? Він твій друг.
Микола криво всміхнувся.
— Іван... він надто добрий для цього світу. Він пробачить. Або ні. Мені байдуже. Головне, щоб він тримав свої руки подалі від тебе.
Він притягнув її до себе. Цього разу обійми не були жорсткими. Він просто притулився лобом до її лоба, заплющивши очі. У цій тиші було більше інтимності, ніж у всіх їхніх попередніх пристрасних зустрічах.
— Ти злякав мене сьогодні, — зізналася Бейба, поклавши руки йому на груди. Вона відчувала, як швидко б’ється його серце. — Я думала, ти просто виставиш мене винною і підеш до неї.
— Я теж так думав, — тихо відповів він. — Це був би найлегший шлях. Але з тобою я не хочу легких шляхів. Я хочу навчитися... не ламати те, що мені дороге.
Він відсторонився і подивився на неї з якоюсь новою, болючою усвідомленістю.
— Пообіцяй мені одну річ, Бейбо.
— Яку?
— Якщо я знову почну переходити межу... якщо я знову стану тим холодним виродком, який ігнорує твої почуття — не біжи до Івана. Бий мене. Кричи. Але не йди до того, хто просто «зручний».
Бейба ледь помітно всміхнулася. Її естетика «кріпоняшки» ідеально поєднувалася з цим дивним, надламаним моментом.
— Я буду бити сильніше, ніж ти очікуєш, Миколо.
Він засміявся — вперше за довгий час це був щирий, не саркастичний сміх.
— Я на це і розраховую.
Він знову налив віскі, але цього разу запропонував їй. Вони сіли на підлозі у вітальні, серед тіней і дорогого меблювання, яке тепер здавалося не таким вже й холодним. Микола розповідав їй про своє дитинство, про те, чому він звик приховувати емоції за бронею цинізму. Бейба слухала, малюючи пальцем візерунки на його долоні.
Тріщини, що з’явилися раніше, нікуди не зникли. Вони все ще були там, нагадуючи про недовіру, про Соню, про маніпуляції. Але тепер ці тріщини не руйнували будівлю їхніх стосунків — вони заповнювалися чимось новим. Можливо, не ідеально чистою любов’ю, але справжньою прив’язаністю двох поламаних людей.
Микола розумів, що попереду ще багато конфліктів. Його натура не зміниться за одну ніч. Він все ще буде хотіти контролювати, він все ще буде спалахувати від ревнощів. Але тепер у нього був орієнтир.
Коли за вікном почало сіріти, передвіщаючи світанок, Бейба заснула на його плечі. Микола дивився на її бліде обличчя, на чорне мереживо її сукні, і відчував дивний спокій. Він зробив вибір. Він відмовився від комфортної ілюзії заради складної реальності.
Іван і Соня залишилися там, у минулому вечорі, як символи того тепла, яке він не міг прийняти повністю. Його шлях був іншим.
Він обережно переклав її на диван і вкрив своїм пальтом. Потім підійшов до вікна, спостерігаючи, як місто прокидається. Тепер він знав: він більше не буде тікати. Навіть якщо цей шлях приведе його до чергового вибуху, він пройде його до кінця. Бо вперше в житті він відчув, що не просто володіє кимось, а по-справжньому належить.
Крига скресла. І хоча вода під нею була темною і холодною, вона була живою. А для Миколи це було найголовнішим.