← Назад к обзору

Візерʼя: Полумʼя крові дракона

Тіні та обіцянки

Ранок настав, принісши із собою не свіжість, а нові інтриги, що вже встигли заплестися у стінах Червоного Замку. Візерія прокинулася з відчуттям, що повітря стало важчим, наче насиченим невидимими нитками, що спліталися навколо її долі. Вона відчинила вікно, впустивши до своїх покоїв прохолодний ранковий бриз, що розвіяв кошмари, але не розвіяв тривогу.

Сонце ледь торкалося обрію, фарбуючи небо в ніжні рожеві та золотаві відтінки. З драконячого пагорба долинав знайомий рев Вермітоза, що розривав тишу світанку. Візерія відчувала його силу, його дику енергію, що була такою близькою їй самій. Вона підійшла до дзеркала, розглядаючи своє відображення. Сріблясте волосся, золоті очі, тонка, але сильна постать – вона була втіленням Таргарієнів, але з домішкою чогось дикого, незламного.

Сьогодні на неї чекав сніданок з королем Візерісом, що зазвичай означало чергову спробу обговорити її майбутнє, її шлюб. Вона знала, що королева Алісента буде там, її обличчя буде як завжди холодним і розважливим, а її думки – спрямовані на зміцнення позицій її синів.

Візерія обрала для сніданку просту, але елегантну сукню кольору слонової кістки, яка підкреслювала її стрункість. Вона не потребувала зайвих прикрас, її краса була достатньою зброєю. Вона спустилася до зали, де вже зібралися всі ключові фігури двору.

Король Візеріс сидів на чолі столу, його обличчя було блідим і втомленим, але очі світилися теплотою, коли він побачив Візерію.

– Моя люба Візеріє, – промовив він, ледь чутно. – Ти як завжди прекрасна, наче ранкова зоря.

– Дякую, Ваша Величність, – відповіла Візерія, схиливши голову.

Вона зайняла своє місце поруч з Рейнірою, яка кинула на неї швидкий, майже оцінюючий погляд. Між ними завжди була ця невидима стіна, збудована з амбіцій та нерозуміння.

– Сьогодні до нас прибуде лорд Корліс, – оголосив Візеріс, намагаючись додати своєму голосу твердості. – Ми обговоримо питання торгівлі та нові морські шляхи.

Візерія знала, що це лише привід. Справжня причина приїзду лорда Корліса була пов'язана з нею. Вона відчувала це, як відчувала запах дощу перед грозою.

Сніданок проходив у звичній атмосфері напруженої чемності. Алісента раз у раз кидала погляди на Візерію, наче намагаючись прочитати її думки. Еймонд сидів навпроти, його єдине око було прикуте до неї, але Візерія ігнорувала його, зосередившись на розмові з батьком.

Деймон, як завжди, сидів поруч з Візерією, його присутність була як вогонь, що зігрівав її. Він підтримав її погляд, і в його очах вона побачила розуміння.

Після сніданку, коли всі розійшлися, король Візеріс попросив Візерію залишитися. Алісента також затрималася, її обличчя було сповнене рішучості.

– Візеріє, – почав король, його голос був тихим. – Я розумію твоє бажання бути вільною. Але як король, я маю думати про майбутнє нашого дому.

– Яке майбутнє, Ваша Величність? – запитала Візерія, її голос був спокійним, але в ньому відчувалася сталь. – Майбутнє, де я стану розмінною монетою в політичних іграх?

– Це не так, – втрутилася Алісента, її голос був різким. – Ми дбаємо про твою безпеку та процвітання. Лорд Баратеон – поважний і впливовий лорд. Його шлюб з тобою зміцнить наш дім.

Візерія лише посміхнулася, але це була холодна, майже хижа посмішка.

– Лорд Баратеон – старий і нудний. Його вплив не вартий моєї свободи.

– Ти надто зарозуміла! – вигукнула Алісента.

– А ви, королево, надто передбачувані, – відрізала Візерія. – Я знаю, що за цим стоїть не лише лорд Баратеон. Ви хочете позбутися мене, щоб розчистити шлях для своїх синів.

Візеріс зітхнув, його обличчя скривилося від болю.

– Досить! – промовив він. – Візеріє, я не хочу тебе примушувати. Але ти маєш розуміти, що твій шлюб – це не лише твоє особисте рішення.

– Я розумію, Ваша Величність, – відповіла Візерія. – І я готова прийняти це рішення. Але воно буде моїм.

Вона поклонилася і вийшла, залишивши Візеріса та Алісенту наодинці. У коридорі вона зіткнулася з Рейнірою, яка, здавалося, чекала на неї.

– Ти знову відмовила йому, – сказала Рейніра, її голос був звинувачувальним. – Ти ніколи не слухаєш нікого, крім себе.

– А ти завжди слухаєш усіх, крім себе, – відповіла Візерія. – І подивися, куди це тебе привело.

Рейніра стиснула губи, її очі спалахнули гнівом.

– Я твоя мати! Ти повинна поважати мої рішення!

– Мої рішення – це мої рішення! – відрізала Візерія. – І я не дозволю нікому, навіть тобі, керувати моєю долею.

Вона пройшла повз Рейніру, залишивши її стояти в коридорі, роздратовану та безсилу. Візерія відчувала, як її серце б'ється швидше, як у ній кипить вогонь. Вона була втомлена від цих постійних битв, але знала, що вони ніколи не закінчаться.

Вона вирішила піти до драконячого пагорба, щоб віднайти спокій у присутності Вермітоза. Дорогою вона зустріла Деймона, який, здавалося, завжди з'являвся в потрібний момент.

– Знову битва з матір'ю? – запитав він, його очі блищали від веселощів.

– Знову битва з усім світом, – відповіла Візерія, її посмішка була гіркою. – Вони хочуть мене зламати.

– Вони дурні, – сказав Деймон. – Ти – незламна. Ти – вогонь, що може спалити їх усіх.

Він простягнув до неї руку, і Візерія взяла її. Вони йшли разом, їхні кроки були впевненими й синхронними.

– Батьку, – сказала Візерія. – Що мені робити? Я не хочу виходити заміж за лорда Баратеона.

– То не виходь, – відповів Деймон, його голос був твердим. – Ніхто не може примусити тебе зробити те, чого ти не хочеш.

– Але король... – почала Візерія.

– Король любить тебе, – перебив Деймон. – Він не дозволить їм зламати твою волю.

Вони дійшли до драконячого пагорба. Вермітоз, побачивши їх, підняв голову і видав низький, протяжний рев. Візерія підійшла до нього, погладила його по лускатій шиї. Вона відчувала його тепло, його силу, його вірність.

– Він завжди буде з тобою, – сказав Деймон, дивлячись на дракона. – Як і я.

Візерія відчула тепло в грудях. Вона знала, що у неї є підтримка, і це давало їй сили.

Коли вони поверталися до замку, Деймон зупинив її.

– Я чув, що Алісента хоче видати тебе за Еймонда, – сказав він, його голос був низьким.

Візерія здивовано подивилася на нього.

– За Еймонда? Чому?

– Вона бачить у ньому спосіб зміцнити їхні позиції. І вона знає, що ти – цінний актив.

Візерія замислилася. Шлюб з Еймондом – це зовсім інша історія, ніж шлюб з лордом Баратеоном. Еймонд був молодий, сильний, небезпечний. І вона відчувала, що між ними існує якась дивна, незрозуміла напруга.

– Я не знаю, батьку, – сказала вона. – Я не хочу бути чиєюсь власністю.

– Ти ніколи не будеш чиєюсь власністю, – відповів Деймон. – Ти – Візерія Таргарієн. Ти належиш лише собі.

Вона кивнула, відчуваючи, як у ній зростає рішучість. Вона не дозволить їм керувати її життям. Вона знайде свій шлях, незважаючи ні на що.

Наступного дня в Королівській Гавані панувала атмосфера очікування. Лорд Корліс Веларіон прибув з Дріфтмарку, і його візит був сприйнятий усіма як знак майбутніх змін. Візерія знала, що її майбутнє буде обговорюватися за зачиненими дверима.

Вона вирішила провести цей час у бібліотеці, де могла знайти спокій серед старих книг. Вона любила читати, занурюючись у світи, де правила були зрозумілішими, а битви – чеснішими.

Вона сиділа біля вікна, читаючи якусь стару хроніку, коли відчула чиюсь присутність. Піднявши голову, вона побачила Еймонда. Він стояв у дверях, його силует був окреслений світлом, що проникало крізь вікно.

– Ти завжди ховаєшся тут, – сказав він, його голос був низьким.

– Я не ховаюся, – відповіла Візерія. – Я шукаю знання.

– Знання – це сила, – зауважив Еймонд.

– І ти це добре знаєш, – відповіла Візерія.

Він підійшов ближче, його єдине око вивчало її. Візерія відчувала його погляд на собі, його небезпечну привабливість, яку він так старанно приховував.

– Я чув, що вони хочуть видати тебе заміж за лорда Баратеона, – сказав Еймонд.

– І ти віриш у це? – запитала Візерія, її посмішка була зневажливою. – Я не дозволю нікому вирішувати мою долю.

– Я знаю, – відповів Еймонд. – Ти – незламна.

Між ними запала тиша, насичена невидимою напругою. Візерія відчувала, як її серце б'ється швидше. Вона знала, що Еймонд – небезпечний, але водночас вона відчувала до нього дивну привабливість.

– А що, якщо вони запропонують тобі інший шлюб? – запитав Еймонд, його голос був майже шепотом.

– Який? – запитала Візерія.

– Зі мною, – відповів Еймонд, його єдине око горіло.

Візерія здивовано подивилася на нього. Вона не очікувала такої прямоти.

– Ти хочеш мене за дружину? – запитала вона, її голос був спокійним, але в ньому відчувалася небезпека.

– Я хочу тебе, – відповів Еймонд, його погляд був лютим. – Я хочу твою силу, твою волю, твій вогонь.

Візерія встала, підійшла до нього. Вона була вищою за нього, її погляд був прямим і пронизливим.

– Я не товар, Еймонде, – сказала вона. – Я не належу нікому.

– І це робить тебе ще більш бажаною, – відповів Еймонд. – Ти – виклик, який я хочу прийняти.

Він простягнув до неї руку, і Візерія відчула, як її серце забилося швидше. Вона знала, що це небезпечна гра, але вона завжди любила небезпеку.

– Я подумаю над цим, – сказала Візерія, її голос був низьким. – Але знай, Еймонде, я ніколи не буду покірною.

– Я й не очікую, – відповів Еймонд, його посмішка була хижою. – Я хочу дракона, а не ягня.

Він відійшов, залишивши Візерію саму в бібліотеці. Вона стояла там, її серце билося як навіжене. Вона знала, що її доля змінюється, і вона була готова зустріти її з піднятою головою. Вона була Візерією Таргарієн, донькою вогню й крові, і вона не дозволить нікому диктувати їй свою долю. Вона буде вільною, незважаючи ні на що.